Про Олеський замок

 

Про Олеський замок

Історія та архітектура



Музей – заповідник «Олеський замок» XIV – XVII ст.. в с. Олесько

За припущеннями істориків Олеський замок виник після розгрому монголами сусіднього поселення «Пліснесько». Проте, перша достовірна згадка про замок відноситься до 1390 р. Протягом століть він кільканадцять разів переходив від одних магнатських родин до інших. Найбільшого розквіту замок досяг за правління сім'ї Даниловичів.

З Олеським замком загадково переплелись долі кількох відомих особистостей. Історики твердять, що саме в Олеську пройшли дитячі роки гетьмана Богдана Хмельницького (його батько був на службі в Даниловичів і кілька років прожив в Олеську). Крім того, Олеському замку народився польський король Ян Собеський. Саме він, переміг турецькі полчища в величезній битві під Віднем у 1863 році. На згадку про цю знаменну подію Мартін Альтамонте намалював свою знамениту «Битву під Віднем». Батальне полотно розміром 7×7 метрів досі експонується в замку.

У 1951 році в замок влучила блискавка і більша його частина згоріла. Але стараннями директора львівської картинної галереї п. Бориса Возницького, архітекторів А.М. Шуляра та І.Р. Могитича, замок відновили з руїн. Олеський замок відкрили у 1974 р. Зараз в ньому, знаходиться відділ Львівської галереї мистецтв. В залах музею представлена колекція старовинних українських ікон, картини та предмети побуту.

 

 

РІДНИЙ КРАЙ

 

ГОНЧАР МИКИТА НА ВАЛАХ ОЛЕСЬКОГО ЗАМКУ

 

Із діда-прадіда веде родовід народний промисел і зокрема, гончарство. Тонкостінні дзбанки, глечики й миски, келихи й тарелі, макітри та іграшки – все вміли робити майстри. Здавна чорна, димлена кераміка була широко розповсюджена на наших теренах. Якщо сягнути ген-ген у глибінь віків, то є відомості, що в розкопках літописного городища Пліснеська, згадуваного в "Слові о полку Ігоревім", знайдені фрагменти чорної кераміки.

На Львівщині цей промисел найперше асоціюється зі старовинним селом Гавареччина, що на Золочівщині. І, насправді, вироби цих умільців вже давно здобули визнання на різних виставках, в тому числі і за кордоном.

З покоління в покоління розповідають таку легенду. Гончарі спершу жили у великому селі Білокамінному (нині Білий Камінь), та не сподобалося його власниці, що задимлюють гончарні печі небо. І звеліла вона вигнати їх геть. Врешті-решт поселилися вони в Гавареччині, де мешкають понині.

Історичні документи дають нам інформацію, що і на теренах Розточчя ще в далекому ХУІІ столітті крутився гончарний круг. На всі околиці лунала слава про село Глинсько (нині Глинське) коло Жовкви. Тамтешні умільці не тільки виготовляли посуд, простий і поливаний, але й різнобарвні кахлі: білі, жовті, зелені, блакитні з гарними малюнками і орнаментом. Мали вони хист і до того, щоб вимурувати піч. Одним словом, як прийнято тепер говорити, спеціалісти широкого профілю.

Вироби з глини, маючи здатність надовго зберігати свіжість і прохолоду води, молочних продуктів, були всім потрібні і за них платили добру копійку: Побутував звичай, що гончар одержував за дзбанок стільки зерна, скільки міг помістити його виріб.

ХУІІ століття у Львові – це період бурхливого росту ремесел, торгівлі. Селяни з Глинська мали певні привілеї і продавали свої вироби на травневих святоюрських ярмарках (біля церкви св.Юра). Ці торги продовжувалися до початку ХХ століття.

Як бачимо, була пропозиція – був і попит. І чорна кераміка (як і барвиста майоліка, поливаний посуд) – ремесло наскрізь народне, задовольняла потребу громади.

Талановиті і працелюбні люди здавна користувалися пошанівкою і повагою: гончарних справ майстри стали персонажами літературних творів, є об'єктом зацікавлень теперішніх митців кераміки і скульптури. У романі Р.Іваничука "Черлене вино" (Львів, "Каменяр", 1979 р.) змальовано образ гончара Микити з Гавареччини, який стояв у шерензі захисників останнього оплоту Галицько-Волинського князівства – Олеської твердині у 1432 році. Гончар Микита – це не історична постать, а образ, виплеканий творчою уявою письменника.

Тоді, у хвилину смертельної небезпеки, він облишив своє ремесло і, одягнувши бойові обладунки-кольчугу, шолом, озброївшись мечем,- став ратником. Як і сотні інших нащадків Данила Галицького: робітний люд з Кутів, Ожидова, Підлисся, Підгірців, Суходолів, Пониковиць, який ступив на ратну службу до воєводи Івашка Преслужича.

Ковану залізом дубову браму замку стражники відкривали і закривали зранку до вечора, приймаючи новобранців зі всіх волостей Олеської землі. І залога замку, і простий люд – селяни, римарі, кушнірі, ковалі, бондарі – всі згуртувалися воєдино, щоб захистити отчий край.

А коли почалася доблесна битва, то впав у передмісті За Брамою гончар Микита, тяжкопоранений ворожим списом. І привезли його Івашкові ратники в Гавареччину до дружини Марії, щоб одужував. А коли рана загоїлася, то мовив він до дружини:

-         Найди мені кольчугу, я зв'яжу, де пробито, а меч там дадуть.

І загинув гончар Микита на валах замку разом з іншими оборонцями. А на самому вершечку вежі розвівався сніжнобілий стяг із золотим левом.

Трудівники, патріоти, воїни-оборонці землі руської – такими були наші предки.

 

 

Ігор БІДЮК, с.Йосипівка  "Воля народу" 15 вересня 2011 року № 38

(2058) с.3.

 

 

 

ЛЕГЕНДА


                            І ВСЕ ТАКИ…ОЛЕСЯ

 

         Олеський замок – величава пам’ятка давнього оборонного зодчества, який виник на стрімкому пагорбі, оточеному з усіх боків лісами, болотами і трясовиною. Протягом всієї своєї історії він відіграв важливу роль у боротьбі проти поневолювачів українського народу.

         Дослідники стверджують, що Олеський замок, як своєрідний острівок Свободи, біля 100 років не підкорявся жодному завойовникові.

         Останнім захисником цієї твердині був Олеський староста Івашко Прислужич Рогатинський. Перекази, які линуть із нашої минувшини, засвідчують, що серед оборонців замку була донька Івашка Рогатинського Олеся. Її героїчна постава, завжди підносила моральний та бойовий дух олеських захисників. А коли її попросили потаємними ходами залишити місце боїв і розповісти людям про їх боротьбу, вона категорично мовила: «Я буду з вами до кінця».

         Вдячні Олещани на згадку про легендарну Олесю, назвали цю місцину Олеськом.

         До речі, побутує інша легенда, щодо походження назви Олеська. І вона також пов’язана із відважною дівчиною Олесею, яка рятуючись від татарської неволі, втікала лугами, скроплюючи своїми сльозами квіти і трави. І там, де вони падали, забили життєдайні джерела. Як спомин про молоду дівочу вроду люди нарекли це місце Олеськом.

         Сьогодні перед входом до Олеського замку нас зустрічає сучасна скульптурна композиція «Русичі». Пліч-о-пліч стоять тут ремісник, учений, воїн, князь і сторожко - пильно вдивляючись у далечінь. До них притулилася Жінка, немов шукаючи захисту від ворога. А, може, це одна із тих дівчат: перша – мужньо стояла в обороні рідної землі, а друга – скроплювала сльозами Олеську місцину?

 

Адам ІвановичТарновський



Обновлен 25 фев 2016. Создан 16 окт 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником