Буськ

 

Буськ

Історико-краєзнавчий нарис



ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ НАРИС

 


(За Володимиром Чучманом)

ПЛАН

1. Історія Буська зі слів польського дослідника А.Шнейдера.
2. З сторінок Галицько-Волинського літопису.
3. Захоплення міста німецьких військами.
4. Сучасний Буськ.


Історією Буська цікавилося багато дослідників і не тільки українців. Так, А. Шнейдер, польський дослідник ще у 1866 р. в газеті «Дзєннік літерацкі» № 45 опублікував легенду, яку знайшов у старовинному рукописі «Пам'ятка о. Афанасія». За цією легендою, Давид Ігорович, ще як Володимирський князь, виїхав разом з боярами оглянути межі свого князівства, щоб укріпити оборону його окраїн. Змучений тривалою мандрівкою, він вирішив зупинитися на відпочинок. Але відповідного місця для цього не знаходив — довкруги були болота. Тоді один з княжих слуг на ім'я Свойко, побачивши бузька, що кружляв, порадив зупинитися там, де він сяде. Князь послухав його. Бузько привів їх на берег річки. Там вони побачили хатину, капличку і сад, в якому працювали два монахи. Місце виявилося дуже вигідним для будівництва укріплення, і князь за порадою цих монахів звелів будувати двір для себе і будинки для своїх бояр. Так виникло місто, і в честь бузька, який вказав дорогу князю, його було названо Буськом.
Пригоди з бузьком, монахами — це, звичайно, часто вживані вплетіння у сюжетні лінії усіх давніх переказів повістей, з обов'язковим підкресленням ролі Провидіння у звершенні тих чи інших важливих подій.
А. Шнейдер, спираючись на рукопис, проводить думку про походження назви міста від бузька. Прихильники подібного пояснення роблять посилання на старий герб Буська — бузько серед боліт. Треба зазначити, що первісна назва міста звучала не так, як тепер, а Бужеськ, Бужськ. Це означає, що назва міста походить від назви ріки Буг і означає: — «місто на Бузі». Назва ріки відома набагато раніше від згадки про місто.
Князь Давид Ігорович дбав про розбудову і заселення своєї нової столиці, намагався стягнути до неї не тільки своїх підданих, але й людей непідвладних йому. Зокрема, багато переселенців прийшло з Середнього Подністров'я, на яке часто нападали половці та інші кочовики. Буськ для них став безпечнішим місцем проживання.
Давид Ігорович був одним з найдіяльніших давньоруських удільних князів кінця XI — початку XII ст. Завдяки йому Буськ став добре розвинутим укріпленим містом, що складалося з трьох городищ, відокремлених одне від одного глибокими і широкими ровами та високими масивними валами. Рови заповнювали води Західного Бугу, Полтви і Солотвини. У міжріччі Полтви і Бугу знаходився міцно укріплений замок, а на Волянському передмісті (урочище Воляни) — другий. Передмістям древнього Буська було теперішнє урочище Ліпибоки на околиці міста. Під час татаро-монгольської навали замки і городища згоріли. На їх місці археологи виявили гончарний посуд, наконечники стріл, бойові сокири, ножі, обвуглені зерна пшениці, жита, ячменю тощо.
Давид Ігорович проявляв велику активність не тільки в міжкнязівських уособицях, а й у боротьбі з найнебезпечнішими на той час ворогами всієї Русі — половцями. Помер він у 1112 р. у Дорогобужі, повертаючись з походу.
У 1113 р. князем Буська став син Давида — Мечислав. Але до батьківського володіння його не допустив великий князь київський Святополк Ізяславич, який ворогував з Давидом Ігоровичем. Він, однак, помер через рік після смерті Давида. За той час, коли Буськом володів Ярослав Святополкович, під його владою було ще Дубно, Чорторийськ і Дорогобуж. Після смерті Свято-полка великим князем київським став Володимир Мономах, який повернув Мечиславові спадщину по батькові — Буське князівство. Новий буський князь, як і його батько, енергійно взявся за розширення і розбудову міста. Люди селились в основному на правому березі головного русла Буга. Князівські і боярські двори розміщувалися над Полтвою. Там же були церква Богоявлення і монастир. Всі будівлі споруджувалися з дерева, найдоступнішого в цій лісистій місцевості матеріалу.
Творчі зусилля князя були перервані Ярославом Святополковичем, який не примирився з втратою Буська і в 1120 р. захопив його силою.
Якщо до цього часу Буськ, хоча і з деякими перешкодами, мав можливість досить швидко розвиватися, то далі він був втягнутий у вир князівських міжусобиць, що приводило до постійних руйнувань. Адже майже кожен похід на нього супроводжувався пограбуванням, пожежами тощо. Найбільше терпіли від цього селяни і ремісники, які ставали жертвами нападників.
Трагедія міста полягала в тому, що воно було розташоване на умовній межі трьох головних на той час князівств: Київського, Галицького і Волинського. Кожен з князів намагався, як не сам захопити Буськ, то допомогти в цьому залежним від них меншим князям.
Володимир Мономах, великий князь київський, який добився посилення центральної влади на всій території Русі, не погодився з самоправством Ярослава Святополковича і в 1123 р. відібрав від нього Буське князівство і правив ним сам через своїх посадників. Але коротко тривало мирне життя для Буська під рукою великого князя київського. Після смерті Володимира Мономаха 1125 р. Буська земля втратила статус князівства і була приєднана до Белзького князівства. З того часу Буськ переходить з рук до рук, а до нас дійшли тільки імена князів. У 1129 р. був тут Мстислав Володимирович, у 1138 — Всеволод Олегович, у 1147 р.— князь Святослав Володимирович, у 1148 — Ростислав Юрійович. З 1152 р. місто знову перейшло під зверхність Києва. В цьому році була підписана мирна угода між великим князем Ізяславом Мстиславичем і Володимиром Галицьким, в якій останній зобо¬в'язувався не претендувати на ряд міст, серед яких першим було названо й Буськ, що підкреслювало його вагу.
Під кінець XII ст. Буськ знову, але вже назавжди, був включений до складу Белзького князівства.
Під час розквіту Галицько-Волинського князівства, якому були підпорядковані всі удільні князівства на землях Галичини і Волині, місто над Бугом втратило функції адміністративного центру.
У Галицько-Волинському літописі знаходимо записи, в яких згадується Буськ під 1212 і 1233 рр. З першого запису виходить, що в місті сидів котрийсь з бояр як представник князівської влади з невеликою дружиною. Це свідчить, що Буськ тоді ще не втратив оборонного значення. Це підтверджує другий запис, де розповідається про боярський заколот проти княгині Романової та її малолітніх синів: Данила (названого пізніше Галицьким) і Василька. Тоді заколотники захопили Буськ, примусили втікати з нього князівського воєводу.
Головна ж трагедія міста над Бугом сталася під час татаро-монгольської навали. За літописними даними в грудні 1240 р. під натиском орд Батия після тривалої оборони впала одна з наймогутніших твердинь давньої Русі — Київ. Звідтіля орди завойовників вирушили на Володимир і Галич. Галицько-Волинський літопис про цей страшний похід розповідає дуже скупо. Там записано, Ідо Батий, захопивши Володимир, «вибив» його без пощади, так само і город Галич і інших городів багато, що їм нема числа. До тих багатьох належить і Буськ, якого татаро-монголи не могли обминути. Точних документальних даних про його долю на той час не маємо. Але можна припустити, що не тільки місто було зруйноване дощенту, а й загинули всі його мешканці. Завойовники особливо жорстоко розправлялися з тими, хто чинив їм запеклий опір. Бо там, де збереглося населення, міста досить швидко розбудовувалися. А згадка про Буськ в історичних джерелах більш як на сторіччя відсутня. Очевидно, що Буськ частково вцілів, життя в цьому жевріло, але він, напевно, настільки занепав, що літописці неначе забули про нього.
Одним з найважливіших джерел Південно-Західної Русі цього періоду є Галицько-Волинський літопис. Датування його закінчується 1292 роком і ось в ньому після походу Батия Буськ більше не згадується. Занепад міста можна пояснити і політичною обстановкою цього часу. Галицько-Волинські князі потрапили у васальну залежність від ханів Золотої Орди, а ті могли не згоджуватися з відбудовою міста, яке прикривало Галицьку землю зі Сходу.
Розпад Галицько-Волинського князівства, ослабленого татаро-монгольською навалою, привів до загарбання його земель Польщею. В залежність від неї потрапило Белзьке князівство, в складі якого була Буська земля. Коло 1379 р. у Буську вже перебував урядовий представник — староста. Ним став сандомирський воєвода Ян Тарновський. Можливо, що місто на той час вже відбудувалося, бо інакше не було б центром староства.
У 1386 р. Белзьким князівством з Буською землею заволодів мазовецький князь Земовит. Вона дісталась йому як придане жінки Олександри, дочки короля Владислава Ягайла. Новий володар, вважаючи цю землю своєю власністю, сприяв розвиткові міста. У 1411 р. Земовит надав Буську «магдебурзьке право». Міщани отримали право риболовлі неводами в Бузі і Полтві. Приїжджим купцям заборонялось торгувати поза містом, що забезпечувало значні прибутки міській касі. На милю від міста ніхто не мав права варити напитків. Громадяни звільнялися від багатьох повинностей. Проте, ряд привілеїв на українське населення не поширювалося. Напитків, напри¬клад, українці не мали права варити не тільки в одномильній зоні навколо міста, айв самому Буську. Заборонялось українцям брати участь у міській раді.
У цілому ж, від усіх привілеїв найбільше вигравав міський патриціат. Спадкоємець Земовита, його син Владислав, надав городянам право рубати дерева у навколишніх лісах, за винятком бортних дерев.
Після смерті Владислава у 1462 р. Буськ з приватного володіння переходить безпосередньо «під руку» польського короля. Король Казимир IV підтвердив попередні права міста і поставив свого старосту, як представника королівської влади у місті. На той час, місто переросло вже колишні межі. З'явились нові насипні вали, оборонні споруди. Але вони не змогли захистити міста від нападів кримських татар. Українські землі, які опинилися під владою великих князів литовських і королів польських, найбільше терпіли від нападників. Кримська орда не завойовувала на постійно краю. Захопивши здобич, вона поверталася в Крим.
Тому королівський уряд і магнати не давали належної відсічі татарам, уникали сутичок з ними, відсиджуючись у добре укріплених замках, від чого зазнавав лиха простий люд.
Великим нещастям для Буська було те, що поблизу нього проходив т, зв. Чорний шлях, по якому ординці здійснювали свої руйнівні походи на українські землі. Старовинні хроніки зафіксували багато таких нападів, наприклад, у роках 1450, 1458, 1467. Особливої руїни завдали грабіжники в 1498 р. Тоді вони повністю зруйнували місто, а в навколишніх селах життя відновилось лише більше, як через десять років. Не випадково тодішній король Ян Ольбрахт дав право міщанам торгувати поза Буськом без мита. Його наступник Олександр, щоб підтримати занепале місто, дозволив завести в місті воскобойню і збирати на користь міста мостове (плата за проїзд через мости), що становило значну статтю прибутків.
Нормальне життя у 1512 р. знову перервав напад крим¬чан. Менглі-Гірей на чолі 25-тисячного війська вирушив в Україну. Розташував військо між Буськом та Олеськом і почав плюндрувати всю навколишню територію. Правда, на цей раз орді не пощастило поживитись награбованим. Об'єднане польсько-литовсько-українське військо під командуванням князя Костянтина Острозького наздогнало обтяжену здобиччю орду під Вишневцем і розгромило її. Та через чотири роки татари знову з'явились під Буськом. Міста вони не здобували, але спалили передмістя і навколишні села, забравши в ясир понад 50 тисяч жителів. Подібних руйнувань і втрат жителів зазнав Буськ у 1549 р. і ще багато разів до кінця XVI і в XVII ст. Незважаючи на нищівні напади кримських татар, неврожаї, голод, епідемії та інші лиха, Буськ продовжував існувати, а в окремі періоди в місті пожвавлювався економічний і культурний розвиток. Король Сігізмунд Август для зміцнення Буська — твердині у верхів'ях Бугу — включив його до складу Львівської землі. Щоб створити сприятливі умови для розбудови Буська, він у 1521 р. звільняє його мешканців, в тому числі й українців, від окремих податків, запроваджених колись Яном Ольбрахтом, надає їм право торгівлі горілкою, що давало неабиякі прибутки.
Король також сприяв поселенню в місті різних фахів¬ців. У першій чверті XVI ст. помітним був потік переселенців з Волощини (теперішня Молдавія) у Надбужжя. Багато їх осіло у передмістях Буська, інші — у навколишніх лісах. Місцеві жителі називали їх волошинами. Ця загальна назва народності з часом трансформувалася на власну. Переселенці асимілювалися з місцевими жителями, а за їх нащадками закріпилось прізвище Волошин.
З появою волохів у передмістях Буська розвинулось скотарство, зокрема волярство. Можливо, що саме від слова «віл» пішла назва Воляни — передмістя, де поселилось багато волохів. Є й інша версія назви цього передмістя. Серед молдаван й зараз поширене прізвище. Валану. Очевидно, що між переселенцями були люди з таким прізвищем. Воно й могло перейти на назву району їх поселення, трансформувавшись з Валанів на Воляни. Досить поширеним серед волохів було виробництво сукна, яке називалось «волоським».
Волохи, які осіли в лісах поблизу Буська, займались виготовленням клепок (для бочок), поташу з деревної золи та деревного вугілля, які експортували на західноєвропейські ринки.
У XVI—XII ст. Буг, завдяки багатьом притокам, був повноводною рікою. Вона була судноплавна і використовувалася як важливий торговельний шлях. Товари з Буської землі сплавлялися Бугом до Вісли, а нею — аж до Балтійського моря в місто Гданськ, яке було великим торговельним центром європейського значення, звідтіля плоди праці надбужан потрапляли в Англію, Нідерланди та інші європейські країни.
Поширеним видом річкового транспорту на Бузі і Віслі була так звана «ком'яга», українською мовою пліт. На неї навантажувались товари і сплавлялися за течією аж до гирла Вісли. Пліт цей був вигідний тим, що й на деревину, яка використовувалася під нього, у Гданську також був великий попит. Особливо вигідною була ком'яга для іноземців купців, які приїжджали до Буська сухопутне.
У середньовіччі Буськ зазнав немало лихоліть. Його руйнували, але минав час і Буськ знову відроджувався. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. його територія значно розширилася. Вона межувала з землями сіл Волиці Деревлянської, Боложинова, Утішкова, Петрич і Красного, Журатина, Кізлова та Купча.
Саме місто ділилось на три частини, найбільшою було т. зв. Старе Місто, в якому налічувалось 37 будинків. Серед них були великі, де проживало по кілька родин. У Старому Місті були ратуша-будинок міського самоврядування, церква св. Миколая і костьол св. Станіслава. Друга частина Буська називалась Середнє Місто. Там, в основному, розміщувались житлові й адміністративні будинки, що належали до староства. Центром Середнього Міста був костьол Святого Духа. Головними спорудами третьої частини Буська, що мала назву Нове Місто, був костьол Діви Марії та укріплений монастир монахів Домініканців.
Документи XVI ст. згадують про два ринки, водяні млини, сукновальню і паперову фабрику.
До Буська належало п'ять передмість. За їх кількістю він перевершував набагато більші міста. Передміщани і нерідко — міщани були тісно пов'язані з землеробством, тваринництвом, багато з них поєднували землеробство з якимсь ремеслом (частіше, як «партачі», тобто не члени міського цеху).
Про це свідчить той факт, що податковою одиницею для них був не будинок, а земельна ділянка — лан. Кожне передмістя мало певну їх кількість: Ліпибоки (Липобоки), наприклад, мали 22 лани; Довга сторона — трохи більше 23. Дещо меншим було передмістя Воляни. На його території була церква св. Онуфрія і греко-католицький монастир. Підзамче — найстаріше передмістя. П'ятим, молодшим від інших, було передмістя — «Німецький бік».
Місто й частково передмістя оточували земляні вали. Разом з річками, які місцями доповнювались рукотворними перекопами — каналами, вони були захистом від нападу ворогів.
У місті, незважаючи на труднощі, продовжували розвиватися ремесла, промисли, торгівля, які давали населенню немалі прибутки.
Ремісники об'єднувалися за фахом, створюючи цехи. Доступ у цехи обмежувався, а позацехових ремісників-партачів переслідували.
Не всі цехи були самостійні. Деякі з них підпорядковувалися головним — у більших містах. Буський цех боднарів, зокрема, був залежний від львівського.
Ці види діяльності давали населенню немалі прибутки. Писемних пам'яток про ремісничу діяльність населення Буська з часів Київської Русі не збереглося, але археологічні матеріали свідчать про високий рівень її розвитку.
Однією з важливих професій вважалася тоді професія різника, яка строго регламентувалася. У 1476 р. у Буському цеху різників було 6 чоловік. Про розмах різничої справи в згаданий період свідчить привілей короля Казимира Ягеллона — він дозволив майстрам збудувати 12 яток. Від кожної з них вони мали давати на користь короля щорічно по 3 камені «доброго лою» (камінь — приблизно пуд; у різні часи в різних місцях ця міра ваги була неоднакова). Цей привілей підтвердив і король Сигізмунд І.
Помітним в економіці міста був цех ткачів, якому король також видав привілей, що регламентував його діяльність і встановлював повинність. В 1578 р. в цеху ткачів налічувалось 10 майстрів. У XVI ст. місто займало перше місце у воєводстві за виробництвом полотна. Тут найбільше ремісників займалися кушнірством, причому лише кушнірі Буська мали право виготовляти одяг з найдорожчих видів хутра.
Буськ був також відомим у Белзькому воєводстві осередком золотарства. Троє з п'яти відомих тогочасних ювелірів — Грицько, Дасько і Олександр — були ще й одними з найактивніших членів буського Миколаївського братства.
Люстрація з 1578 р. підтверджує те, що реміснича діяльність посідала одне з визначних місць у трудовій діяльності мешканців Буська. Тут було 4 шевці, 3 ковалі, 10 кравців, 12 кушнірів, 10 ткачів, 6 пивоварів, 3 бондарі, 1 лимар, 1 мечник, 3 капелюшники, 2 солодовники, 1 ци¬рульник, 1 гончар, ЗО пасічників та інші.
Ми перелічили кількість майстрів, але кожен з них тримав по кілька підмайстрів і учнів, так що ремісничою діяльністю займалось набагато більше людей.
Отже, Буськ був відомим на Україні економічним центром одним з найрозвинутіших міст тогочасного Белзького воєводства. Адже за кількістю зафіксованих у документах ремісничих професій (39), він займав у воєводстві третє місце, а за кількістю цехів (9) — перше.
Давню історію має буське млинарство, в якому застосовувався механічний привід від водяного колеса. Відомості про це маємо від 1454 р., коли мазовецький князь Владислав дозволив Мартинові Грабовецькому збудувати млин на одній із приток Бугу. Можливо, що цей млин не був першим у Буську. Чимала кількість приток у місті давала бужанам можливість широко використовувати енергію води для виробничої діяльності. Люстрація з 1578 р. фіксує у місті і передмістях вже чотири млини. Для внутрішніх потреб міста стільки млинів було забагато. Напевно послугами буських млинів користувалося населення навколишніх сіл та інших міст.
XVI—XVII ст. були періодом проби життєвих сил і здібностей українського народу. Втративши свою кня¬зівську державу, втративши сурогат держави у Великому князівстві Литовському, Україна опинилася під наступом Польщі. Сили в цих змаганнях були нерівні: з польського боку стояла зорганізована держава з агресивною шляхтою, освіченим міщанством, свідомою своїх цілей Церквою; а з українського боку були знесилені залишки аристократії, дрібне міщанство, неосвічене духовенство та поневолені селянські маси. Основи давньої культури були настільки сильні, що, спираючись на них, українське громадянство зуміло зорганізувати відсіч проти польського наступу і у своїх змаганнях виявило незвичайну творчу енергію. Спершу у боротьбі передувала аристократія і своєю протекцією та матеріальними засобами допомагала культурним починам. Коли ж верхні класи підупали, міщанство і духовенство створили міцний центр, що об'єднав всі національні сили. Братства, організовані на основі добровільних спілок, зуміли здобути національний авторитет і визнання у всьому суспільстві. Братські школи підняли освіту, вберегли молодь від чужих деморалізуючих впливів; виявили ряд літературних талантів тощо. У цій боротьбі успіхи чергувалися з поразками. Культурні центри творились і занепадали: коротко тривала світлість Острога, важко змагався Львів; врешті до проводу прийшов Київ. Український табір втратив свою аристократію і значнішу шляхту, частину духовенства, що перейшла під чужі прапори, але все ж оборонив і затримав давні позиції. Великим успіхом було приєднання до культурної праці свіжих козацьких сил: Запорізька шабля підпирала національні стремління і додавала їм гостроти і сміливості. Але здемократизування громадянства принесло одночасно небезпеку суспільної анархії. Церковна ієрархія під проводом П. Могили запобігла цьому, опанувала братський рух, впорядкувала церковний устрій, надала йому твердих сконсолідованих форм, але сама почала віддалятися від зв'язків із громадянством. Та народні маси вже були такі розворушені і схвильовані, стільки виходило з них творчої енергії і талантів, що ці нерівності і недостачі не ставали вже небезпекою нового занепаду.
Міщансько-братська епоха не була часом великих переломних подій: це був час сірої щоденної праці, що дала підбудову під національну культуру і уможливила розвиток національної революції. У довголітній боротьбі українського народу з загарбниками витворився цінний матеріал, що тільки чекав будівничого, який вжив би його для завершення будови,— створення власної ук¬раїнської держави. Цим будівничим став Богдан Хмельницький.
У період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького м. Буськ і його околиці стали місцем битв козацько-селянських військ із польськими. Правда, під час походу Богдана Хмельницького у 1648 р. у Галичину, місто залишилося неушкодженим. Шляхта, мабуть, за¬здалегідь втекла з нього і міщани могли радо зустрічати своїх визволителів. Інакше сталося у 1659 р. коли до Буська докотилася ще раз хвиля великої війни. Тоді козаки разам із союзними російськими військами приступом взяли місто і зруйнували його укріплення. Міські мури, вали навколо міста, довжина яких сягала одної милі, були знесені, зруйновані замки, костьоли, монастирі. Разом з тим знищено й міські привілеї, які були уособленням кривди місцевого населення. Знищувалося все, що було пов'язане з іноземним гнітом. Причину руйнування історики вбачають у тому, що міська польсько-шляхетська верхівка чинила опір українсько-російським військам при їх вступі до Буська.
Після визвольної війни України в 1648—1654 рр. відновилась королівсько-шляхетська влада і в Буську. В місті, передмістях, як і у всьому краю ще більше посилився
соціальний гніт. Населення терпіло ще й від постоїв королівських військ, які що кілька років збиралися на рівнинах коло Буська. Погано оплачувані коронні і наймані війська поводились там не ліпше ворогів. Вони грабували майно мешканців міст і сіл, нерідко вбивали людей, спалювали села й міста та ін.
Селяни тоді фактично потрапили у кріпосну залеж¬ність від старост. З 1670 р. Буськом з околицями майже сто років володіли пани Яблоновські (від них пішла назва села Яблунівка, заснованого з боку Нового міста).
Починаючи з кінця XVII ст. в околицях міста почали добувати вохру — залізну руду. Над Бугом були збудовані численні «залізні кузні». У передмісті Воляни та селищах Остапівцях і Ланерівцях засновано скляні гути.
У 1763 р. останній з Яблуновських відпровадив Буське староство Йосифу Меру (урядову посаду в тодішній Польщі можна було купити і продати). Сам Мер імену¬вав себе графом Радехова і Холоєва, будучи їх спад¬ковим власником.
Новий власник Буська розгорнув бурхливу діяльність. Він збудував тартак, на вирубаних ділянках лісу поселяв будників (спеціаліст з виробництва поташу), вуглярів, що виготовляли деревне вугілля. Деревину, дошки, деревне вугілля, поташ Бугом і далі Віслою Мер сплавляв до Гданська. За панування Мера зросли поселення Ланерівка і Остапківці. Староста сприяв поселенню в Буську іноземних підприємців. Один з них Йоган Прешель, багатий торговець зі Львова, збудував у 1769 р. у Буську шкіряну фабрику-мануфактуру, відому пізніше по всій Австрійській імперії. Фабрика постачала взуття для австрійської армії. Тривале панування графа Мера в Буську і навколишніх селах відзначалося жорстокістю і свавіллям. Він примушував селян за безцінь продавати худобу; насильно забирав виловлену рибу; привласнював сіножаті, гаї, будинки; заставляв людей виконувати різні роботи на користь свого господарства, а в разі будь-якого опору його наказові жорстоко розправлялися з мешканцями.
Після першого поділу Польщі 1772 р. Буськ опинився під владою Австрійської монархії. Цісарський уряд не тільки не усунув Мера з посади, яку він займав при Польщі, а ще й підтвердив його право на староство до кінця життя.
Сприяння австрійського уряду ще більше розв'язало руки Меру, який посилив визиск жителів Буська і околиць.
За короткий час він добився подвоєння прибутків староства, що досягали 60 тисяч злотих річно. На ті часи це була величезна сума.
Проти утисків старости населення Буська не раз протестувало. Але різні фізичні розправи і систематичні залякування населення та інші жорстокі методи переповнили чашу терпіння народу і привели до бунту 1776 р. Нам не відомо, чим закінчився цей виступ народних мас. Мабуть, їм вдалося уникнути кари. Але не поніс її головний винуватець злодіянь — граф Мер. Він продовжував панувати у Буську. Цісарська влада не знайшла у його вчинках складу злочину. Австрійський уряд примусив мешканців Буська і надалі нести феодальні повинності.
Життя мешканців та його околиць полегшало аж за цісаря Йосифа II. Австрійський уряд позитивно відгукнувся тоді на численні прохання мешканців Буська і у 1780 р. скасував кріпосні повинності та зарахував Буськ до числа муніципальних міст з правом самоврядування і вирішення судових справ у першій інстанції.
Однак за роки австро-угорського панування мало пожвавився економічний розвиток міста. Як і раніше, так і десятиріччя згодом, лише цехові ремесла представляли його промислове виробництво. У невеликих ремісничих майстернях було зайнято по 4—10 робітників і лише у кравецьких, шевських, столярних майстернях — від 15 до 20 робітників.
У 1848 р. у зв'язку з загальним піднесенням револю¬ційного руху в Західній Європі і, зокрема в Австрії, панщина була скасована. Однак, «дарована воля» коштувала великого викупу. Селяни Буська повинні були сплатити за одержані наділи 2335 тисяч флоринів, що дорівнювало двадцятирічному доходові від них. У зв'язку з неспроможністю селян сплатити таку суму зразу, вона була замінена спеціальним податком, розрахованим на 50 років. Більшість кращих земель і після скасування панщини залишилась поміщицькими.
За переписом 1864 р., у Буську проживало 5297 чоло¬вік, а саме: греко-католицького обряду — 1640 осіб, римо-католицького — 2001, протестантів — 69, кальвіністів — 17, євреїв — 1566 осіб. В їх числі священиків — 4, урядовців — 40, військовослужбовців — 20, лікарів і помічників — 8, землевласників — 468, халупників — 23, ремісників — 142, і їх помічників — 97, торгівців (купців) — 53 з 8 помічниками, наймитів 313 й інших слуг — 270, жінок і дітей 3352 душ.
Наприкінці XIX ст. маєтки графа Мера перейшли у власність графа Бадені. На його заводах і ланах працювали жителі Буська і навколишніх сіл. В економічному та культурно-освітньому відношенні Буськ все ж таки наприкінці XIX та на поч. XX ст. досягнув деяких успіхів.
Але в першу світову війну Буськ переходив з рук в руки і протягом 1914—1915 рр. дуже потерпів від воєнних дій.
Внаслідок війни кількість населення в місті значно зменшилась. Якщо в 1910 р. тут проживало 7751 чол., то в 1921 р. лише 6440 чол.
Після загарбання Західної України Польщею Буськ з 1919 р. по 1939 р. переживав період застою. Населення, особливо українці, були у тяжкому становищі. Міська біднота змушена була за мізерну плату найматися на заводи графа Бадені або обробляти землю в його маєтках. Він мав їх чимало — 7622 га. У той же час більшість селянських господарств налічувала 2—3 морги землі, або й зовсім була безземельною.
Внаслідок розорення селянських господарств кількість безробітних у місті зростала. Користуючись цим, Бадені вдавався до дискримінації українського населення. Так, щоб одержати роботу на його фільварку, потрібно було переходити на римо-католицьку віру і приймати польську національність.
На все місто, де проживало до 7 тис. населення, було лише 3 лікарі, які обслуговували хворих за високу плату.
Переслідувалась українська культура. В місті було дві семирічні школи: чоловіча і жіноча, в яких навчання велося польською мовою. Повільно розвивалася промис¬ловість. У 1935 р. у місті був пивзавод, два парові млини, лісопильня, два цегельні заводи і 27 ремісничих майс¬терень. Пивзавод, лісопильня і цегельний завод, млин належали Бадені.
У вересні 1939 р. Буськ став радянським. Органи влади націоналізували промислові підприємства, конфіскували поміщицьку землю та передали її селянам. У місті знову почали працювати млин, пивоварня, цегельний завод та електростанція. Стали до ладу новозбудований завод безалкогольних напоїв і райпромкомбінат. Була відкрита поліклініка та лікарня на ЗО ліжок. Почала працювати середня школа.
1 липня 1941 р. місто захопили німецькі війська. Оку¬панти завдали Буськові великих збитків. Вони зруйну¬вали млин, завод безалкогольних напоїв, вивезли устаткування і машини з пивзаводу та райпромкомбінату, знищили все господарство зв'язку — телеграф, телефонну станцію, а також вивели з ладу майже всі промислові підприємства міста, зруйнували багато житлових будинків.
18 липня 1944 р. радянські війська знову увійшли в Буськ. Почалась відбудова зруйнованого міста. Збудовано перехідний міст через Буг. Відновили роботу млин, промкомбінат, пивзавод, цегельний завод, лікарня, школа. Побудовано маслозавод.
Але одночасно почалися жорстокі репресії і арешти, особливо тих, хто підтримував визвольну боротьбу УПА. Проводились масові депортації населення, т. зв. вивози. В'язнями заповнилась страшна Золочівська тюрма — колишній замок.
У сучасному Буську побудовано велику лікарню, в якій працює багато різнопрофільних лікарів.
Зараз у Буську дві середні школи, школа-інтернат, музична семилітня школа, будинок культури, бібліотека, в якій понад 42 тис. книжок.

Література:
В. Чучман. Буськ. Історико-краєзнавчий нарис.

 

 

 

БУСЬКА ЛЕГЕНДА

 

Мабуть багатьом мешканцям нашого міста відома легенда про заснування Буська.

…За часів панування великого князя київського Святополка Ізяславовича на Русі часто йшла міжусобна боротьба між князями, внаслідок якої кілька разів Давид Ігорович втрачав Волинське князівство, до складу якого входили землі, на котрих зараз розміщується Буськ. Близько 1096 року великий князь Святополк Ізяславович за намовою Давида Ігоревича осліпив і ув'язнив дуже йому ненависного Василька Ростиславовича, князя теребовлянського через те, що той готував на нього зраду.

Ганебний цей поступок обурив багатьох руських князів. Святополк, будучи невдячним і малодушним, незважаючи на те, що мав у своїх руках ще велику владу на Русі, відмовився від будь-якої вини, зваливши все на Давида як головного винуватця. Ця обставина ще більше настроїла інших князів проти Давида, який Василька, князя теребовлянського привіз у Володимир. Найбільше озлобився проти нього Володар Ростиславович, князь перемський, брат Василька і сусід Давида, що теж останнього дуже стурбувало, адже кордон його князівства з перемиським хоча завдяки лісам і болотам був малодоступним, проте в будь-який момент для противника відкритий.

Давид Ігорович, передбачаючи ворожий напад зі сторони Володаря Ростиславовича, князя перемиського, надумав об'їхати кордони свого князівства і підготувати найважливіші місцевості для їх оборони. Під час цієї мандрівки, втомившись довгим переходом через ліси і болота, князь з почтом, переправляючись у певнім місці через річку Буг, сказав перед боярами, що був би радий відпочити, але не знає, де серед цієї пущі це можна зробити. В цей час побачив один з князівських слуг, якийсь Свойко, бузька (лелеку), що кружляв у повітрі, і подав князеві свою думку: де цей птах сяде, там і для них буде надійне місце для відпочинку.

Незабаром лелека, кружляючи щоразу меншими колами, опустився недалеко від них поміж деревами. Поспішив тоді і князь із своїм почтом на це місце. Коли вони прийшли туди, то побачили посеред дрімучого лісу хатину на стрімкому підвищеному березі. Біля неї була мала каплиця і досить великий сад, в якому працювало двоє пустельників-монахів ордену василіян. Переночувавши в цьому місці, ранком князь і його дворяни об'їхали, за порадою цих монахів, навколишню місцевість і визнали її за придатну для оборони.

Монахи просили потім князя, щоб він їх залишив володарями обраного ними для життя місця, на що князь охоче погодився. Ще в цьому самому році почали вирубувати ліс, а з підготовлених матеріалів збудували стіну на горбі, що виступає посеред води, по берегах хати для дворян, також церкву. На пам'ять про цей випадок названо місто Буськом (або Буським гніздом). Так розповідає про виникнення нашого міста старовинна легенда.

При сучасному рівні розвитку історичної науки немае сумнівів, що Буськ виник набагато раніше, ніж про це розповідає легенда. Про це переконливо свідчать результати археологічних досліджень.

В цій публікації робиться спроба визначити час виникнення легенди. Перш за все, необхідно звернути увагу на один аспект цієї проблеми. На протязі багатовікової історії назва нашого міста не була сталою. В давньоруських літописах написання її було різноманітним: Бужьяскь, Бужьскь, Бужескь, Божьскь, Божескь, Бозкь, Бузко, Бузскь, Бозькь і т.д. Дослідники віддають перевагу формі Бужськ або Бужеськ, тому під такими назвами найчастіше ви можете знайти наше місто на сторінках наукових праць.

Але, перш ніж набрати сучасного звучання, назва нашого міста пройшла ще один етап. В ХІУ-ХУ ст. на сторінках як латиномовних документів, так і в написаних кирилицею ми зустрічаємо написання Буська як Буско. Отже в цей час назва міста дещо змінюється і дуже близько наближається до звучання однієї з назви лелеки – буська.

Напевно, в ХІУ –ХУ століттях посилюється зацікавлення місцевого населення до своєї історії. Але, в ХШ-ХІУ ст. наше місто зазнало страшних руйнувань, багато населення було взято татарами в полон або загинуло, а з ним і численні старовинні легенди і перекази. Нові люди, які значною мірою заселяють Буськ, чують лише жалюгідні рештки колишнього величезного народного фольклору. Не дивно, що вони хотіли по своєму осмислити і пояснити давню історію нашого міста. Напевно, місцеве населення в цей час поступово втратило колишні легенди і перекази, які Буська до першої літописної згадки. Хоча, можливо, розповідали про історію деякі фрагменти і залишилися.

І ось в цей час могла виникнути згадана легенда про заснування Буська, яка грунтувалась на розповіді літопису про те, що в 1097 році за літописом, а насправді в березні 1098, князь Давид Ігоревич виступив у похід, щоб захопити князівство осліпленого ним Василька Ростиславовича, але його зустрів брат останнього Володар Ростиславович біля Буська. Давид Ігоревич вирішив не випробовувати долю у відкритій битві, а засісти за неприступними стінами буської фортеці і таким способом захиститись від противника. Володар Ростиславович навіть не намагався взяти штурмом наше місто, добре розуміючи, що це дуже важко, або й зовсім неможливо, а вирішив розпочати переговори з Давидом Ігоревичем.

Археологічні дослідження, які проводились у Буську, свідчать, що він на той час вже був порівняно великим містом. Є факти, які вказують, що наше місто існувало вже в Х столітті, а чимало дослідників пропускає, що воно було центром племіного союзу бужан і могло існувати хоча б вже у У111 столітті. Але на даний час це лише припущення. Сам же Давид, напевно, застав добре укріплене місто, в якому не побоявся оборонятися проти Володаря Ростиславовича.

Щодо каплички і монахів, то можна впевнено твердити, що до приходу в Буськ Давида Ігоровича, була церква і можливо не одна, а згадка про служителів церкви напевно свідчить, що до створення цієї легенди причетне було духівництво, зокрема ченці уніатського ордену василіан, який почав діяти на території України після Брестської церковної унії 1596 року.

Найважче в цій легенді пояснити значення буська. Виведення назви Буська від подібної назви птаха є дуже вірогідним. По всій Україні, і на нашій території в тому числі, лелеку дуже шанували або навіть обожнювали у язичеські часи. Одна легенда розповідає, що якось вороги підійшли непоміченими до Буська і могли ввірватися у місто, але лелеки почали голосно клекотати, побудувши жителів, і таким чином врятували їх.

Підсумовуючи висловлені вище міркування, можна зробити припущення, що первісна легенда про заснування Буська могла виникнути в ХУ столітті, а в пізніші часи обросла новими фрагментами, деталями, тлумаченнями.

 

 

Я.КНИШ, член культурного товариства "Бужани"

Прапор Жовтня, 15.07.89р.

 

 

ГЕРБ МІСТА                          Герб міста 

 

Потяг до пізнання правдивої історії рідного краю, його традицій і звичаїв, пробуджений хвилею національного відродження, привів людей до читалень, архівів, до старожилів. Сьогодні ми прагнемо знати, хто ми, чиї ми нащадки, де наші корені.

У цьому плані велику пошукову роботу веде культурне товариство "Бужани". Його члени мають багато інформацій про минувшину Надбужжя. Щодо походження герба міста член товариства Володимир Павлик любязно запропонував передруки видань минулого століття дослідників М. Площанського та А. Шнейдера. В них автори посилаються на рукопис, який знайдений А. Шнейдером "Пам'ятка о. Афанасія". (Тобто автором рукопису був монах Афанасій). За цими матеріалами гербом Буська був лелека, що стоїть серед боліт на одній нозі, увінчаний княжею короною.

Думаємо, що для наших читачів зображення герба не є відкриттям, Проте для багатьох цікавою буде історія його походження.

…В часи князівських міжусобиць сильний і могутній володар Давид Ігорович вирішив об'їхати свої володіння, щоб вибрати кілька важливих місць для будівництва оборонних укріплень. Переправившись через річку Буг після довгої дороги серед трясини та хащ, Давид вирішив відпочити. Але відповідного місця важко було знайти. Тоді його слуга на ймення Свойко побачив у повітрі бузька, який, покружлявши, опустився між деревами. Князь і запропонував спочити там. Коли під'їхали до того місця, то побачили серед високого лісу над крутим, високим берегом озера невеличку хатину. Біля неї – таку ж маленьку капличку і досить великий сад, у якому трудилися два монахи чину св. Василія Великого. Залишившись на ніч, на другий день князь вирушив далі, а дане місце визнали дуже вдалим для оборони. Тут наступного року було побудовано княжий двір, боярські житла, церкву і обитель для монахів.

Також цікавими є думки щодо того, чому ж лелека стоїть на одній нозі.

За часів князювання у Києві Святополка Ізясловича частими були сутички між князями. В одній з них у 1096 році під містом Володимиром Святополк полонив Теребовлянського князя Василька

і за намовою Давида осліпив його.

Розгніваний брат Василька перемишльський князь Володар Ростиславович, сусід Давида Ігоровича, виступив на нього війною. У 1098 році мстивий Володар виступив на Буськ. Місто в той час було міцною оборонною спорудою, але не могло встояти перед противником. Давид Ігорович змушений був відпустити Василька. Внаслідок поразки поділеним було і його князівство. Вигнаному Давидові дістався Буськ і інші дрібні помістя під іменем Буського князівства.

Згадана "Пам'ятка о. Афанасія" говорить, що ніби внаслідок цієї втрати, насміхаючись над Давидом, називали його бузаном, що залишився на одній нозі.

Звичайно, історичного підтвердження даної легенди нема. Можливо були й інші, так як дві версії щодо походження назви міста Буська: від річки Буг, та птаха бузька. Але не виключено, що саме ця легенда лягла в основу вибору, нашими середньовічними предками зображення на гербі міста, який в той час ще був увінчаний князівською короною.

 

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, БУСЬК !

 

Упродовж двох днів княжий Буськ відзначав 915 річницю з часу літописної згадки.

 

Маємо усі підстави вважати, що наше місто набагато древніше, і це додає ще більшої гордості за мальовничий куточок України, в якому живуть люди, котрі йменують себе бужанами (бущанами). Тому й святкування вдалось гучним, бо ж ювілеї бувають різні.

Отож, почнемо з того, що у суботу на спортивному полі Буської ДЮСШ яблуку ніде було впасти. Мешканці міста з нетерпінням чекали виступів гуцула-хулігана Василя Мельниковича і мегапопулярного, особливо у колі юних, Дзідзя. До слова, від напористості шанувальників останнього аж сцена здригалась – чи не кожен молодий бущанин навперебій намагався взяти автограф у ексцентричного співака. Впродовж кількох годин зірки сцени розважали надбужанську публіку. А ще кожен бажаючий міг скуштувати козацької страви – куліша, яким вгощали задарма.

Першого дня День народження Буська святкували до темна. Такий музично-розважальний подарунок мешканцям міста зробив кандидат у народні депутати Сергій Сенчук.

Другий день, недільний, приніс не менше святкоаих сюрпризів. Легкоатлетичний пробіг, футбол і, насамкінець, концерт на площі Звитяги. У післяобідню пору на ній аж вирувало. Діти розважались на надувних гірках, батуті, спустошували гаманці батьків, купуючи солодку вату і сувеніри. Вулицями і парком гарцювали коні із азартними вершниками. Біля сцени журі оцінювало конкурсні роботи – світлини, композиції з квітів та публікації у "Волі народу" із серії "Моя вуличка". А на сцені сам князь Давид Ігорович готувався до виступу.

І ось настала хвилююча мить – дівчатка з "Нових зірок" (керівник Мар'яна Зеленська) виконали чудову танцювальну композицію з рушником – оригінальним і унікальним, адже його до 20 річниці Незалежності вишивала уся Бущина.

Як і годиться, вітальними словами до громади звернулись очільники району і міста – голова РДА Володимир Сай, голова райради Володимир Замроз і міський голова Ростислав Сліпець. Також вони вручили нагрудний знак Почесного громадянина Буського району і подарунок срібному призеру параолімпійських ігор у Лондоні, фехтувальнику Антону Дацку.

З рук Р.Сліпця нагороди отримали учасники конкурсів з нагоди 915-рІччя літописної згадки про Буськ. За цікаві фото – Василь Коломієць (1 місце), Андріана Гаєвська (11 місце), Любов Огороднік (111 місце), Антон Рудишин, Мар'яна Кравчишин і Мар'яна Зеленська (заохочувальні призи), за квіткову композицію – Буські ЗОШ № 1 та № 2, а за цікаву розповідь про свою вулицю – Тарас Дишкант, Ярослав Давидовський, Людмила Ціхоцька, Михайло Зозуля і Роман Бучко.

З музичним дарунком від сусідів – зі співочим дуетом Неоніли і Ліліани Бабкевичів – приїхала до Буська голова Городоцької РДА Оксана Дунас. А кандидат у народні депутати Ірина Сех завітала до нашого лелечого міста з дуетом у складі Іванки і Славка ("Ріка життя"). Ще один кандидат у народні депутати – Володимир Кожан-подарував бущанам справжнє вогняне шоу феєрверків.

Та повернімось до недільного дійства. Цього дня бущанам дарували свій талант колектив "Плеяда" (кер.Мар'яна Козак), володарка титулу "Княжна-2010" Анастасія П'юрко, Катерина Задолинна, Олеся Мазур, Василь Федоришин, Ганна і Мар'яна Грушицькі, Іван Стефанюк та Володимир Ковальський (акомпаніатор Григорій Курій), Іван Бак, Світлана Лишак, Єва Огороднік, Галина Хомич, Уляна Сорока і Ірина Макар, Ганна Спільник (гумореска), Софія Панкевич, Роксолана Дунас, Юля Павлик, Віра Клим, Народний ансамбль "Любисток" (кер. О.Бекар) з с.Утішків, Вікторія Підгірна, Олена Вітюк, Тіна Бойко та Ольга Курій, Оленка Сусул, Іван Николайчук (князь Давид Ігорович) та Сергій Тихоненко.

Неперевершена, голосиста ведуча Любов Огороднік вміло об'єднувала усі художні номери у єдину канву дійства. А юні "новозірчани" (хореографічна студія "Нові зірки") підсилювали атмосферу свята.

Не обминули цього дня увагою і володарів найгарніших вишиванок – це Назар Михайлюк, Іван Кащак, Зеновій Павлик І Сергій Бондаренко. Вони також отримали призи від міськради – головного спонсора дійства.

За лаштунками тим часом плідно працювали, корегуючи програму, керівник відділу культури Людмила Ціхоцька, методист РНД Любов Блінова, Юрій Білик, Роман Піджарко, Володимир Клим, Володимир Курій, Роман Туз.

Останніми акордами стали літаючі ліхтарики у нічному небі, феєрверк і святкова дискотека. Ледь не забула ще про один традиційний атрибут свята – великий і смачний торт, яким поласували того вечора бущани і гості міста.

 

Ірина ГАЄВСЬКА  "Воля народу" 20 вересня 2012 року № 39(211)  с. 5

 



Обновлен 03 апр 2013. Создан 16 окт 2011



  Комментарии       
Всего 1, последний 3 года назад
Вася 29 мая 2014 ответить
https://vk.com/overhear_busk
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником